Голкіпер луцької «Волині» Сергій Літовченко нещодавно відсвяткував свій 25-й день народження. Для воротарського фаху це чудовий вік, коли сил та юнацької наснаги ще стільки, що можна гори вернути, але водночас за плечима вже накопичився неабиякий досвід. Сергію у цей період кар’єри саме довелося пройти найсерйозніші випробування. Про те, якими видалися його дебют та перші матчі в еліті українського футболу, кіпер «Волині» розказав клубній прес-службі.

- Сергію, ти нещодавно поновив контракт із «Волинню». А як власне доля занесла до Луцька?

- Так, я тепер «волинянин» до 2015 року. Потрапив у «Волинь» ще до завершення контракту із «Феніксом-Іллічівцем». Залишалося півроку, а мені надійшло запрошення від агентів спробувати свої сили в Луцьку. Тоді «Волинь» саме поверталася в елітний дивізіон і гріх було відмовитися від перспективи грати в команді УПЛ. Я пройшов збори, справа дійшла до укладання контракту, але раптом не домовилися клуби між собою. Я повернувся назад в Калініно, пограв там три місяці і раптом клуб розпався. Я отримав статус вільного агента і потрапив відразу у «Волинь». Щоправда, цього року навесні їздив в оренду в «Нафтовик-Укрнафту» з Охтирки й отримав там додатковий ігровий досвід.

- Так само все добре складалося і з кар’єрою футболіста?

- У футбол потрапив традиційно і вважаю, що так і має бути: з ранку до ночі пропадав у дворі, грав допізна, закохався у гру і вирішив займатися по-серйозному. Був воротарем, попросив старшого на три роки від мене товариша записати у секцію однієї із районних ДЮСШ Харкова. Два роки там займався, а потім мене запросили в спортшколу харківського «Арсеналу». І поступово справи пішли вгору: чемпіонат Харківської області, друга ліга, перша, тепер – Прем’єр-ліга.

- Друга ліга – гарна школа футбольного життя?

- Обов’язково треба її пройти. Мені було 16 років, коли я почав у ній грати, страшнувато було. Але це чудовий життєвий досвід.

- Пам’ятаєш нині ті матчі?

- Аякже! Було таке, що 5 тисяч людей на стадіон приходило на матчі «Арсеналу». Років з вісім тому це була дуже серйозна команда. В «Арсеналі» починали Рибалка, Фомін, Саша Кучер…

- Часто сниться, що відбиваєш пенальті?

- Не стільки пенальті вночі «тривожать», скільки прокручуєш попередні матчі, уявляєш найкращі для себе і команди моменти майбутніх ігор. Відчуваєш свою майбутню впевнену гру.

- А пенальті доводилося парирувати?

- Так, востаннє – цього року навесні. Коли в «Нафтовику» грав в оренді, то зустрічалися із «Кримтеплицею». Вийшов напружений і динамічний поєдинок. Ми програвали, не забили самі пенальті, а потім у наші ворота суддя поставив і я відбив. Врешті ми зрівняли рахунок та закінчили гру внічию – 1:1.

- Коли б`ють з «крапки» намагаєшся вгадати?

- Чесно? Інтуїція підказує. Є свої, звичайно, «фішки», які змушують пробити візаві у той чи інший кут. Але не завжди це спрацьовує – до м’яча підходять все ж найдосвідченіші і найбільш технічні гравці.

- Це правда, що для воротаря дуже важливо – вміти правильно падати?

- Таке вміння у дитячі роки закладається – на інстинктивному рівні. Згодом на автоматі працюєш. Головне – м’яч відбити, зреагувати, а те як ти приземляєшся… Це вже само собою виходити має, тіло саме зручно підлаштовується.

- Тоді, що все ж головне для кіпера, на твою думку?

- Спокій, холоднокровність, впевненість у власних силах. Це слід виховувати впродовж усієї кар’єри.

- Ти прагнеш зростати із цими якостями?

- Аякже. Техніку і фізичну готовність можна підтягнути, а те, що я назвав має бути закладене з дитинства.

- Хто в тобі це закладав?

- Мій перший тренер в ДЮСШ був дуже вимогливий, навіть деколи занадто грубим… Тому більше мені воротарської техніки дав Андрій Кудимов. Він два роки в «Арсеналі» працював зі мною. Зараз Кудимов – тренер воротарів «Металіста». А коли я в «Фенікс-Іллічівець» потрапив, там Ігор Чечьоткін взяв мене під опіку. Він нині у «Севастополі». Також вважаю, що Чечьоткін чимало мені дав і я більш по-дорослому навчився дивитися на мою кар’єру.

- Харків’янин Сергій Літовченко пограв у Криму, Охтирці, Луцьку. Де почувався найкомфортніше?

- Важко однозначно сказати. В Криму, у Калініно жили далеко, «в чорта на куличках», ви ж пам’ятаєте, що це село. Психологічно було важко, а от для роботи всі умови були – тренажерна зала, чудові поля… В Охтирці був дуже затишний, ошатний стадіончик. Але мені дуже подобається Луцьк – тут дуже комфортно.

- Ми вже з’ясували, що пенальті тобі не сняться, а пропущені голи?

- Так не можна... Аналізувати помилки і невдачі мусиш, але не зациклюватися. Воротар постійно накопичує досвід, в тому числі вчиться на помилках. Без пропущених голів не буває роботи над помилками. На жаль…

- Як вважаєш тільки два твоїх «сухі» матчі в цьому сезоні – це багато чи мало?

- Хочеться більшого, завжди прагнеш зіграти «на нуль», але не завжди виходить. Я, крім того, потрапив у класну «серію» – пам’ятаєте, який ми мали календар у серпні… Чесно кажучи, дуже хвилювався, деколи і страх проскакував. Але приємно було відчувати, що ти граєш проти лідерів українського футболу, виходиш в «основі» команди Прем’єр-ліги… Рідні дивляться, вболівають. Дуже хотілося показати себе з кращого боку.

- Якісь особливі воротарські прикмети або чари маєш?