Він із приємністю згадує про наш футбол, каже багато компліментів на адресу Віталія Кварцяного, розказує про молодого Марко Девича й намагається пригадати російську мову, яку, схоже, потроху починає забувати…

Естонські легіонери — доволі рідкісне явище в українському футболі. За два десятиліття існування незалежного українського футболу назбиралося лише півдесятка тамтешніх гравців, які пробували сили у вищій, а тепер прем’єр-лізі. Більше того, лише двоє з них залишили вагомий слід у нашій країні. І якщо Сергій Зеньов і нині продовжує грати ключову роль у львівських «Карпатах», то десять років тому у сусідньому Луцьку склад місцевої «Волині» тяжко було уявити без Тааві Ряхна.

Багато часу пройшло з того моменту, як естонський гренадер залишив наші терени. Ряхн зупинявся у Литві, Росії, Азербайджані, Фінляндії, навіть — Китаї. Проте, напевне, саме в Україні провів найкращі роки кар’єри.

«Люди, які розмовляли естонською, футбол не любили»

— Із вашими 193 сантимет­рами зросту можна було би спробувати себе в баскетболі. Ви ж обрали футбол, проте не захотіли ставати у ворота. Чому?

— У дитинстві мій зріст був набагато меншим, аніж 193 сантиметри. Я просто любив футбол і великого бажання одягати воротарські рукавиці не мав.

— У центр захисту вас відрядив ваш перший тренер?

— Ні, спочатку я грав у центрі поля на позиції півзахисника. У дорослому футболі я почав із позиції центрального бека. Упродовж багатьох років завжди відповідав за захисну лінію своєї команди.

— Судячи зі статистики відвідуваності матчів естонського чемпіонату, футбол у вашій країні за популярністю перебуває не на передових ролях. У наші дні рядовий матч мейстріліги збирає 80–100 глядачів. У часи вашого дитинства була така ж картина?

— Так, маєте рацію. У наш час естонський футбол зовсім не популярний. Хоча в ті часи, коли Естонія входила до складу СРСР, також існували інші види спорту, що випереджали футбол у своєму розвитку та в інтересі до нього. Узяти, наприклад, баскетбол. Зауважу цікаву особливість: ті громадяни Естонії, які розмовляли естонською мовою, взагалі не цікавилися футболом.

— Любов естонців до баскетболу була зумовлена успіхами БК «Калев»?

— Так, талліннський баскетбольний клуб дуже любили в нашій країні. Це легендарна команда, яка суттєво вплинула на збільшення інтересу громадян нашої країни до баскетболу.

— Ви народилися в курортному місті Пярну, що на березі Балтійського моря. Чому обрали футбол?

— Усі мої однолітки грали у футбол. Пярну — футбольне місто, тому питання вибору виду спорту відпало само собою. Чому не пішов у інші види спорту? Нічого оригінального не скажу. Мене вабив спорт, а саме — футбол, тому й обрав такий шлях.

«Найсильніший футболіст, проти якого грав, — Фернандо Торрес»

— Ваша кар’єрна драбина в естонському футболі вражала — скромний «Леллє», згодом «Тулевик» і, нарешті, місцевий гранд «Флора».

— Я справді досить швидко піднявся до вершин естонського футболу. Але на те є причина, бо «Леллє», «Тулевик» і «Флора» — споріднені клуби, що пов’язані між собою угодою про співпрацю.

— Разом із «Флорою» ви ставали чемпіоном країни. Дуже дивує статистика команди: рахунки 7:0 чи 10:0 — звичне явище для мейстріліги?

— Тепер у Естонії є 4–5 відносно рівних команд. Тоді ж був надзвичайно відчутний відрив. Майже весь склад «Флори» грав у збірній Естонії. Ми інколи навіть не помічали суперника на полі.

— У 20-річному віці ви отримали виклик до збірної Естонії. Дебютувати довелося у матчі проти збірної Нідерландів.

— Мені було дуже приємно, бо на той час я грав у складі «Тулевика», команди, що не є лідером естонського футболу. Проти нідерландців я зіграв лише 15 чи 20 хвилин. Звичайно, дебют удалим не назву, бо ми програли, а з моїм виходом на поле втратили перевагу в рахунку. Проте радий, що взяв участь у відкритті головного стадіону країни «А Ле Кок Арени».

— Вам пощастило з опонентами… Напевне, 20-річний естонський хлопець лише мріяв вийти на одне поле з Клюйвертом, Овермарсом, Коку, ван дер Саром…

— Команда в «летючих голландців» була неймовірна… Я з’явився на полі за рахунку 2:1 на нашу користь, але в кінці матчу ми тричі пропустили. Позначився рівень суперника. Голландці крутили нам голову, а ми бігали без м’яча.

— Ми вже відзначали ваші хороші антропометричні дані. Та чи були ще впродовж кар’єри такі футболісти, які грали на другому поверсі краще, ніж ви?

— Моя відповідь буде однозначною — це Фернандо Торрес. Ми грали проти збірної Іспанії, й він добряче мене «возив». На той час Торрес виступав за «Ліверпуль» і перебував у прекрасній формі. Це, мабуть, найсильніший гравець, проти якого мені доводилося грати.

— А як же чех Ян Коллер, який був вищий за вас на 10 сантиметрів?

— Проти високорослих не так тяжко грати. Так, Коллер бездоганно грав головою, проте ноги в нього були не дуже швидкі. Чого не скажеш про Торреса — другий поверх і швидкість були при ньому.

«Естонія мріє про сюрприз»

— Якщо зібрати всіх зіркових футболістів, проти яких ви грали у складі збірної Естонії, то легко можна згрупувати їх у два склади збірної світу. Що скажете, наприклад, про лідерів збірної Португалії Деку, Луїша Фігу та Кріштіану Роналду?

— Якщо скажу, що проти них тяжко грати, я нічого не скажу. Уже тоді було видно, що Роналду стане висококласним футболістом. Я не так уже й багато з ним зустрічався на полі, але кількох мікродуелей було достатньо, щоби зрозуміти, з ким маю справу.

— 2007-го року ви грали проти збірної Англії Оуена та Руні на 90-тисячному «Уемблі». Той матч, напевне, згадуєте з гірким присмаком, адже ви відзначилися автоголом…

— Якщо не помиляюся, тоді легендарний стадіон було відкрито після реконструкції, тому вболівальників зібралося дуже багато. Щодо автогола, то я підправив подачу з правого флангу туди, куди треба було… До матчу тренери сказали мені грати у стандартах персонально з габаритним Солом Кемпбелом. Із тією задачею я впорався.

— Йдемо далі. 2009-й рік подарував вам матч проти збірної Іспанії. Окрім Торреса, вам довелося стримувати Піке, Хаві, Давіда Вілью…

— На диво, ми класно розпочали той матч, але, в підсумку, програли з рахунком 0:3. Для естонських футболістів це дуже велика цінність грати проти таких майстрів. Ми не маємо змоги грати з такими сильними футболістами. Тому кожен естонський гравець мріє одягти футболку головної команди країни. А ще ми дуже хочемо створити сюрприз у матчі з грандом.

— Як на мене, то ви вже створили такий сюрприз, коли зайняли друге місце у відбірній групі та вийшли у плей-оф, де боролися за вихід на чемпіонат Європи 2012 року…

— У боротьбі з ірландцями не вистачило досвіду. Перший матч ми провалили, тому шансів було мало. Вихід із групи на другому місці — це теж хороший результат для Естонії.

— Ви опікали Дієго Форлана, Каріма Бензема, Антоніо Кассано. Із ким було найтяжче?

— Я вже згадував про Фернандо Торреса. Але мій список не буде пов­ним без згадки про гравця тоді ще донецького «Металурга» Яя Туре. На передматчевій установці Віталій Кварцяний поставив чітке завдання: якщо Туре виходитиме в туалет, я маю йти з ним.

— Якщо ви обмінювалися футболками зі своїми суперниками, то могли вже зібрати непогану колекцію…

— Справді, в мене пристойна колекція: футболки Луїша Фігу, Френка Лемпарда та інших суперників зберігаю вдома… Це приємні згадки для мене, й велика честь, що я грав проти цих видатних футболістів.

«Спочатку не розумів, чому Кварцяний постійно кричить»

— Яким чином отримали запрошення від «Волині»?

— Я грав на Кубку Співдружності в Росії. «Флора» тоді виступала в одній групі з київським «Динамо». Тоді мені повідомили про інтерес із боку луцького клубу. Я був молодий, тому чіплявся за кожен шанс. Випробувань не боявся, бо хотів грати.

— На початках не було тяжко?

— Я не звертав уваги на жодні побічні фактори. Розумів, що приїхав грати у футбол. Тому місто, побут і життя загалом мене цікавили не в першу чергу. Я взагалі не володів російською мовою, не знав жодного слова, тому довелося пристосовуватися до нової країни, культури й мови. Але я розумів, що маю можливість грати у хорошому чемпіонаті, відтак робив усе для того, щоби звикнути до місцевих традицій.

— Перша зустріч із Віталієм Кварцяним. Якою вона була?

— У мене зразу з ним склалися хороші взаємини. Щоправда, я не зразу зрозумів, чому він постійно так кричить. Це — емоційна людина, тому із часом я не дивувався, тож ставився до такого вираження ним думок із розумінням. Він живе футболом, має свій стиль і методику.

— Знаходили у собі сили не ображатися на тренера?

— Було всяке, але я майже зав­жди розумів, чому він кричить. За 3 роки, що я провів у Луцьку, негатив теж був, але його можна вважати несуттєвим. Просто треба було навчитися розуміти Віталія Володимировича й знати, чого він вимагає від тебе.

— Якщо не секрет, що має­те на увазі, коли кажете про негатив?

— Найболючішим для мене є виліт «Волині» з вищої ліги. Ми вилетіли не через футбольні причини. Наша команда не повинна була понижуватися в класі. До речі, згадуючи недавні події, пригадую й той час, коли в Україні відбувалася Помаранчева революція. Як бачите, крім футбольних моментів, мені також є що згадати.

— «Волинь» ваших часів — це команда багатонаціональна й неоднорідна. Чи добре ладили камерунець Ернест Сінкам, серб Саша Мітіч, азербайджанець Тарлан Ахмедов, інші футболісти луцького клубу?

— Так, у нас не було жодних проблем. Ми всі говорили спільною мовою й добре розуміли один одного. Я, наприклад, часто спілкувався з колегою по амплуа Ахмедовим, з яким потім неодноразово зустрічався, коли виступав у Азербайджані. Були в команді і старші футболісти. Наприклад, Олександр Гуменюк, Сергій Ковалець… Кварцяний умів формувати колектив, і він ніколи не дивився на вік футболіста. Неважливо, тобі 36 років чи 18. Хоча після матчів, за межами поля, звичайно, хлопці між собою тісно спілкувалися відповідно до інтересів.

«Волинь» вилетіла через нефутбольні фактори»

— Ви стали безпосереднім свідком того, як перші кроки в Україні робив Марко Девич…

— Уперше познайомився з ним, коли він приїхав на збір «Волині» в Туреччині. Девич часто залишався після тренувань і відпрацьовував удари. Марко багато працював, і абсолютно справедливо досягнув таких висот. Він молодець і просто майстер своєї справи.

— Ми поверхово згадали про виліт «Волині» у сезоні 2004–2005 років… Уважаєте, що ваша команда не заслуговувала на виліт? Тим більше, враховуючи той факт, що кілька команд набрали однакову кількість очок…

— Упродовж сезону, особ­ливо — в другому колі, футбол одійшов на другий план. У мене склалося враження, що вирішувалося все далеко не на футбольному полі. Повірте мені… Було образливо, коли тренуєшся, граєш, а вирішують усе інші люди.

— Ці люди — судді, чиновники?

— Не хочу нікого конкретно називати, але ці люди все самі знають. Ми не заслуговували на виліт. Але це вже в минулому — нехай буде, як є.

— Окрім вас, в українському чемпіонаті виступало ще кілька ваших співвітчизників. Проте лише один із них став в Україні по-справжньому своїм — футболіст «Карпат» Сергій Зеньов. Чому естонці не приживаються в нашому футболі?

— Можливо, рівень не тягнуть. Багато естонських футболістів обирають скандинавські чемпіонати. Вони, очевидно, думають, що в Україні тяжко. Проте я не згодний із цим твердженням. У вас хороший рівень місцевого чемпіонату, де можна набувати досвіду й прогресувати. У скандинавських країнах усе дуже спокійно. Наприклад, я грав у Фінляндії — там дуже розмірений і повільний ритм життя.

— У ментальному плані естонці й українці сильно відрізняються між собою?

— Я провів три роки в Китаї. То скажу: мені легше спілкуватися з українцем, аніж із китайцем чи азербайджанцем. У нас навіть кухня схожа.

«Після вишколу Кварцяного всюди легко»

— 2011 року ви вирушили в Китай. Складно було адаптуватися?

— Для футболіста створюються всі умови: перекладач, традиційна страва, службова машина, квартира. Усе, що залишається, лише спілкування в побуті. У всьому іншому легіонер не відчуває дискомфорту. Я швидко адаптуюся, тому проблем не мав жодних.

— Ходять легенди про китайську дисципліну. Підозрюю, що після трирічного перебування в команді Віталія Кварцяного вам було зовсім не тяжко…

— Ви маєте рацію: після вишколу Кварцяного всюди легко. Китайці покірні, й виконують усі вказівки тренера. Запитати, чому так, а не інакше, ніхто не насмілюється.

— Були випадки, коли витримати тренування Віталія Володимировича не вистачало сил?

— Кварцяний завжди аналізує, як поводиться футболіст. Він бачить, що людина робить усе можливе. Тоді тренер дякує йому. Якщо ти «сачкуєш», начувайся…

— Ви маєте можливість порівняти кілька чемпіонатів, у яких грали: естонський, український, литовський, китайський, фінський, азербайджанський, російський. Де рівень найвищий?

— У Росії я грав у першому дивізіоні, але все одно скажу, що в Україні чемпіонат дуже сильний. У вас багато хороших команд. Навіть ті команди, які займають нижні позиції в турнірній таблиці, завжди дають бій.

— На даний момент у вас за спиною більше 70 матчів за збірну Естонії. До сотні коли дотягнете?

— На жаль, шансів мало. Зараз призначено нового тренера. Можливо, він зробить акцент на молодих виконавців. Моя кількість ігор могла бути більшою, але кілька матчів я пропустив через виступи в Китаї. Тяжко було добиратися через суттєву різницю у часі. Для мене виступи в збірній моєї країни — це шанс зіграти проти найкращих футболістів світу. Якщо навіть отримую виклик на матч проти умовного Ліхтенштейну чи Люксембургу, то все одно з великим бажанням їду до збірної.

— Знаю, що ви перебуваєте в пошуках команди…

— Так, поки тренуюся з «Флорою». Я — вільний агент, але найближчим часом ситуація проясниться.

— За футбольною ситуацією в Україні слідкуєте?

— Так, кожного туру дивлюся турнірну таблицю, цікавлюсь, як зіграла «Волинь». У Луцьку я залишив частинку серця, тож завжди вболіватиму за цю команду.

Любомир КУЗЬМЯК, газета «Український футбол»